Впродовж вистави ловила себе на тому, що посміхаюся, ловила поглядом і те, як посміхається піаніст, і навіть на якусь мить, зовсім коротку, заздрила їм усім: двом акторам, режисеру, композитору, художнику-постановнику, котрі, не зважаючи на мінімальні ресурси, творили диво. Отак, у центрі Львова, посеред транспортної метушні та буденних клопотів ти раптом потрапляєш у інший вимір, де існують лише двоє, їхня перша і, можливо, остання зустріч.
Не зчулась, як і сама почала похитуватись у ритм постукування коліс потягу, що мчав тих двох у невідоме. Гарно. А за вікном… дощ. За вікном купе. Бо тут, у Львові, спека, про яку забуваєш рівно на півтори години, бо віриш. Віриш Ользі, котра своєю тонкою вишуканою постаттю шиє-вишиває простір сцени, утворюючи місцями пекельно-сумний, місцями гірко-цинічний, а місцями незрозумілий (та від того не менш зворушливий) орнамент своїх почуттів. Ті почуття вже, зрештою, давно не свої, а Зосі чи Моніки, і від того вони ще гостріші. Гарно.
А ще гарно — костюми. Дивлячись на елегантні строї, які Оля носить так, наче вроджена лише до вишуканих суконь, підборів і рукавичок, подумала — чому львів’янки покинули вбиратись просто і стильно? Чому так мало уваги приділяють своєму гардеробу? Чому зраджують добрим традиціям своїх попередниць, котрі навіть під час воєн намагались виглядати елегантно і дбати про своє неповторне і миле відображення в чужих очах. А ще я подумала, що львів’яни як та манірна і перебірлива панна — їй все не так, а щоб здивувати — подавай щось несусвітнє і екстравагантне… Подаш — то відразу: фі-фі — шо за непристойність… І так по колу. Подумала — а чому не можна просто прийти, отримати задоволення, естетичну насолоду і «їжу» для роздумів? Чому завжди потрібно вишукувати ґанджі? Безумовно, вони є. Але як без них? Вони лише підсилюють ту сильну сторону, через яку мені знову хочеться… черешень.
